·дотики·

Сьогодні наше місто притрусив сніг, наче цукрова пудра булочку. Може це була лише "проба пера" перед святом великої надії, хто зна... А мені згадався перший, жовтневий, після якого у нашому дворі впало кілька старих дерев, а потім прийшли холоднокровні майстри і підкосили більшу частину цього маленького парку. І тепер, скільки би снігу не випало, я ніколи не побачу з вікна ошатної зими, та й пташиного співу влітку не почую.
Останні дні року мають властивість подвійного часу: вони спливають дуже швидко, а в душі час завмирає, зупиняючи, здається, навіть внутрішні процеси. Можна згадувати або не згадувати, жалкувати або радіти, можна полегшено зітхнути і налаштуватись на нове і щасливе, яке обов'язково після дванадцятого удару годинника почне вплітатися у долю, бо так завжди очікується... Але як би там не було, до цієї міжрічної межі потрібно підійти з легким, чистим і усміхненим серцем. І тоді природа зробить своє: сніг прикрасить зиму, на звільненому місці виростуть нові дерева, а власне життя неодмінно оновиться.



( ... )

Людина завжди чогось хоче, чогось прагне, набирає в себе потрібне і не дуже, наповнюється світом по вінця, потім шукає себе, пробивається поміж усього всотаного, інколи плутається і, зітхнувши, йде собі далі... Але, я впевнена, кожен любить цю тишу, цю природню різнобарвність будь-якої пори року, цю прозорість і чистоту, бо тут усе просто, правильно і гармонійно. І тут немає самотності...

( багато, бо мені все цікаве )

Я це зробила. Залишивши страх і бажання розбиратись самим, я нашвидкоруч зібрала найнеобхідніші речі і поїхала в гори сама. Бо якби Бог шукав собі компанію для створення світу, то...)
Осінь без вікна - це те, на що можна чекати цілий рік...

( Микуличин )

Осінь, осінь, осінь... Моя пора, мій час, моя стихія. Я люблю її, люблю бути в ній, відчувати її в собі, бавитись нею, радіти їй, страждати нею, грузнути в безлімітному золоті її листя, дивитись її сонцю у вічі, вилюбовувати, виліплювати ніби з теплої глини слова, жбурляти їх у її небесну синь, вдихати її лоскітне медове повітря і... бігти, бігти, не озираючись, не залишаючись, майже не існуючи...
( мрії на дивані )

Гойдалка літа... Ніжний цілунковий ранок прозорими краплями обіймає завмерле тіло, а потім гусне у розпеченому подиху сонця, барвиться вишневим відблиском бажань і повільно стікає у ніч, яка нічого не обіцяє, але якій віриш, навіть якщо зірвані зорі залишаються родимками на спраглій шкірі. Маятник днів розганяється, сонце втискає тебе до самого серця, і воно без страху і розуму чесно тримає нуль тиску і опору, доки не почує свою омріяну скрипку...
   А вона поволі знесилює вогняний абсолют небесного світила і цукрує холодом ночі, щоб не одразу, щоб непомітно, щоб поступово і безболісно звільнити від спекотних снів, від невмілих здійснень не тих бажань, від занімілої чуттєвості і розплавленої безпорадності. І збуджена найменшим порухом свобода не зірветься вихором, не розпорошить гострі звуки, а стане силою, гнучкою і витривалою, як струни, що народжують музику від дотику...
   Що ти можеш зробити тепер зі мною? Коли твоя гіпнотична всеможність тане у пробачній вдячності... Коли наповнений твоєю безапеляційною любов'ю простір прагне тиші... Ти можеш тільки піти. Бо тепер передчуття сильніші від усього. Передчуття її... Коли скрипка владне у розгубленому просторі, приходить вона... Осінь... Єдиною посмішкою, єдиним спалахом пам'яті вона дає здатність бути сильною. Бути живою, коли все, народжене сонцем, помирає...

Те, що вело:
 http://file.qip.ru/file/95341077/b54250f7/miss_you_highlanderkenvello_vs_andrij_sor.html 

Забути себе... Одного разу забути себе, вперше довірливо взяти за руку власне его, єдине, що залишилось напротивагу, сплутатись, злитись, ступити на твердь чи у м'яковиння, знітитись, не згадати, відпуститись... Чекати відчуття, порухом переконуватись у відчутності, снити, снитись, уві сні жити інакше, відкривати на повну всі водяні крани у своєму маленькому басейні, кричати на всіх, хто йде через нього навпростець, зривати з них взуття і благати: не ходіть по моїй воді... Радіти, що прийшов тато, цілувати його, його руки, знати, що він зараз піде і його знову не буде, як поза сном... Не вміти жити, не вміти вмерти, грішити цим, грішити, замолювати непрощенний гріх, бути винною, приймати від усіх замовлення на власну вину, нести її, змиритись, стерпіти, завмерти, погладити бажання, затулити долонею рот, спочатку їм, потім собі, знову у снах відживати, відходити, виборювати сантиметр простору, сама у себе... Знати, що була щасливою, недовго, в повну, до дна, нарешті, як усі, не шкодуючи, не жаліючи себе після зникнення, не приходячи до тями, помираючи, пережити... Знову сни, знову там, набратись сили для ранку, згадати себе, згадати себе... Прокинутись, виконати всі обов'язки, дати всім все, що можу, не розрізнити світло, наосліп жити... Здригнутись, коли маленький світлячок залетить у мою пітьму і скаже: сонце - є...

     Налаштування:
     настрій: зламаний камертон
     поштовх: http://www.youtube.com/watch?v=Koz9tnmWwHY